Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину

Під час підготовки монографії Ю. В. Калініченко опрацювала достатньо потужну нормативну та літературну базу, що дозволило їй віднайти обґрунтовані відповіді на більшість проблемних питань із порушеної тематики. У роботі викладено чимало власних наукових здобутків молодого вченого, які відбивають наукову новизну проведеного дослідження, та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення норми, передбаченої ст. 383 КК, та практики її застосування. Так, цікавим підхід автора до визначення форм діяння у складі досліджуваного злочину, а саме «чистої» дії (коли має місце повідомлення повністю неправдивої інформації), та дії, яка супроводжується окремими елементами бездіяльності (якщо повідомляється частково неправдива інформація). Викликає інтерес із точки зору наукової новизни й окреслене в монографії питання посереднього виконання, за якого завідомо неправдиве повідомлення робиться не одразу до належного адресата, а передається службовій особі, яка за своєю посадою повинна передати отриману інформацію до правоохоронних органів, та обґрунтування автором доцільності кваліфікації таких випадків, як замах на аналізований злочин. Наукову новизну також становлять: авторське бачення набору спеціальних ознак предмета досліджуваного злочину (неправдивість, конкретність та фіксованість); наведені автором аргументи на користь доцільності подальшої диференціації кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину шляхом розширення переліку закріплених у ст. 383 КК обставин, що обтяжують відповідальність за цей злочин, та ін. Заслуговує на схвалення й звернення автора до проблеми помилки та її відмежування від повідомлення завідомо неправдивої інформації про злочин. Не можна не відзначити й практичну спрямованість проведеного Ю. В. Калініченко дослідження, адже монографія містить чимало рекомендацій щодо практичного застосування ст. 383 КК, зокрема, щодо відмежування від суміжних злочинів, кваліфікації випадків, коли завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину робиться особою, що набула певного процесуального статусу, наприклад, підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), який використовує його як спосіб захисту від обвинувачення, або ж свідка чи потерпілого у кримінальному провадженні тощо. Позитивним моментом роботи й те, що автор ширше поглянула на означену проблему, приділивши увагу й таким складовим кримінально-правової характеристики злочину, як особа злочинця, мотив та мета завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину. Загалом, оцінюючи роботу Ю. В. Калініченко над монографією, треба зазначити, що вона працювала над зазначеною темою дослідження починаючи з 2009 року, будучи при цьому практичним працівником, професійний досвід якого став їй у пригоді під час наукової праці, адже чимало викладених у роботі висновків, які неоднозначно сприймаються науковою спільнотою, грунтуються саме на результатах узагальнення матеріалів судової практики. На цій підставі можна вважати, що підготовлена Ю. В. Калініченко монографія становитиме інтерес не лише для правознавців, а й для широкого громадського загалу. Праця може бути корисною, наприклад, у процесі підготовки фахівців у галузі права, студентів, у науковій діяльності здобувачів ступеня доктора філософії та доктора наук, під час подальшого вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину та практики його застосування.