Літостротон (збірка поезій)

Дехто починає знайомство з книгою з кінця, – отож, може ці слова, що не претендують бути віршами, прочитати першими. Та я готовий привітати і тих читачів, які, долаючи вірш за віршем, нарешті дісталися до прикінцевих сторінок уже зі своїми приватними враженнями від неймовірної кількості вишикуваних мною у рядки слів. Вітаю Вас на фініші і дякую за витрачений на читання час! Якщо чимось роздратував, прошу вибачити, так ся стало, – і забудьте ті слова і вирази, що Вам не припали до душі. Якщо ж когось дратує геть усе, що видрукувано у цьому томі, не можу знайти ліпшої поради, як швиденько позбутися його у найприйнятніший спосіб. Та, сподіваюся, матиму щастя і на прихильне сприймання моєї писанини. Не збираюся тут нічого тлумачити і не пропонуватиму від себе ніяких «ключів розуміння». Хочу лише – замість дещо сухуватих бібліографічних посилань – поділитися з зацікавленим читачем історійками, більш-менш правдивими, про те, за яких обставин виходили у світ мої віршовані книги. Намагатимуся оповідати коротко і сюжетно. Книгу «Літаюча голова» було надруковано на початку квітня 1990 року в Києві у комсомольському на той час видавництві «Молодь». Її редактором був Іван Малкович, один з найкращих українських редакторів і поетів, з якими мені довелося запізнатися. Якби не Іван, книги могло б не бути взагалі, або вийшла б цілком інша книга. У «Молоді» лежав, чекаючи своєї черги, мій верлібровий рукопис, що став пізніше основою книги «Alter Ego». Вірші, які увійшли до «Літаючої голови», писалися переважно у Києві (з 1987 року), і саме вони найбільше подобалися Іванові. Отож, Іван намовив мене підмінити рукопис. Потім так само легко (хоч і в декілька заходів) вдалося замінити назву – початковий «Борг» перетворився на «Літаючу голову». У поетичній редакції «Молоді» у 80-х роках редакторами працювали самі поети. Редакцію очолювала Любов Василівна Голота, редакторами у різних рангах були Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Наталя Давидовська, Михайло Василенко… Автори тягали редакторам могоричі, що одразу ж на місці знаходили своє застосування, об’єднуючи авторів і редакторів у щільніше братство. Якщо згадати, що з другої половини 1985 року керівництво країни, в якій ми тоді жили, боролося за тверезий спосіб життя, то систематичне споживання могоричів у редакції комсомольського видавництва можна вважати формою опору. Від листопада 1986 року я навчався у стаціонарній аспірантурі в Київському Інституті літератури ім. Т. Шевченка. У «Молодь» заїздив у той час мало не щотижня – і не лише як потенційний автор, а як прийнятий до київського коша поетів-метафористів козак. Редактори, крім причащального опору існуючому режимові, час від часу влаштовували між собою футбольні турніри, в яких Малкович брав участь більш радо, ніж у знищенні могоричів. Виходили знакові для другої половини 80-х поетичні книги: «Потоки» Василя Герасим’юка (1986), «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука (1988), «Ключ» Івана Малковича (1988). Трохи раніше у видавництві «Молодь» побачила світ книга вишуканої лірики Наталки Білоцерківець «Підземний вогонь» (1984). У 1985 році у «Молоді» дебютував збіркою «Небо і площі» Юрій Андрухович. З 1987 року було відновлено вихід поетичних «касет» «Молоді», дебютних збірок віршів у спільній «обоймі», серед яких варто назвати книги Ігоря Маленького, Аттили Могильного, Петра Мідянки, Ярослава Довгана, Костянтина Москальця… «Радянський письменник» як більш поважне видавництво займався зрілішим доробком. У 1989 році там побачила світ друга поетична книга Андруховича «Середмістя». Я мав шанс вийти в поетичній касеті 1987 року. Та саме цього року з’явилася моя дебютна збірка (у поетичній «братській могилі» – три автори під однією обкладинкою) у рідному Львові. Одним з моїх «могильних» побратимів був, до речі, Олександр Ірванець. Таким чином – за неписаним видавничим законом – я здобув право на видання окремої книги у «Молоді», але пізніше. У радянські часи рукопис у державному видавництві (приватних не було і бути не могло) проходив кілька обов’язкових етапів. Одним з найголовніших була постановка у план. Книгу до видавничого плану пропонував завідувач редакції на видавничій нараді з приводу поточного планування. Так сталося, що зав. редакції поезії Л. Голота перебувала у відпустці саме тоді, коли йшлося про постановку у план «Літаючої голови». Представником же редакції на нараді був знаменитий міфологіст Василь Герасим’юк, який – з подачі Малковича – рекомендував мій підмінений рукопис. Попередньо ми з Василем порадилися і вирішили змінити назву книги з дещо провокаційної («Літаюча голова») на нейтральну («Вертикаль»). З такою підміненою назвою і підміненим вмістом «Літаюча голова» здобула тверду позицію у плані. І поїзд рушив! Коли справа дійшла до набору, Малкович знову поміняв назву «Вертикаль» на «Літаючу голову». У такому вигляді верстка книги лягла на стіл Любові Василівни Голоти, яка прийшла з відпустки. Любов Василівна ознайомилася з версткою і призначила мені аудієнцію. Ця феноменальна жінка, родом – степовичка з Дніпропетровщини, відверто виклала, що їй у моїй книжці не подобається. І я з нею згодився. Ми зняли кілька віршів, за якими я нітрохи не жалкую, і поміняли назву циклу «Напої бога Бахуса» на «Антиалкоголі». Це був наш реверанс у бік цензури, що усе ще боролася з явною і прихованою рекламою пияцького способу життя. Потім Любов Василівна сказала мені кілька компліментів, які я дозволю залишити при собі, і верстку «Літаючої голови» було підписано до друку. Так – спільними зусиллями – сталося дуже вчасне, як на мене, чудо. Надворі стояв 1990 рік. До проголошення незалежності України залишалося трохи більше року. «Літаюча голова» вознеслась у літературні небеса і принесла мені гонорар у ще радянських карбованцях, який дорівнював трьом річним аспірантським доходам. Ми всі тоді були (включно з Герасим’юком, який не забував нагадувати молодшим братам про свій поважніший вік) достатньо молоді. Ми відчували прибуття змін. Ми налаштовували один одного на надчутливе сприймання часових вібрацій. І зміни не забарилися. Спочатку це нагадувало феєрверк, потім – вибух, а потім – падіння уламків. Любов Василівна перейшла працювати у видавництво «Радянський письменник», що його невдовзі було перейменовано на «Український…», і встигла ще відредагувати мою наступну книгу «Alter Ego». Але грошей у видавництва на початку 90-х років для видання подібних книжок уже не було. Гіперінфляція накрила усю нашу «купонну» тоді Україну, як стихійне лихо, з усіма її літаючими і збаламученими головами. У 92-му році на державній службі люди заробляли в перерахунку на «зелені» 7-10 у. о. за місяць. Видати книжку на сто з гаком сторінок накладом одна тисяча примірників коштувало трохи більше ста доларів – ніби й небагато, але це була майже річна платня пересічного роботяги. Я довідався у тодішнього головного редактора «Українського письменника», що «Alter Ego» вийде, якщо за папір заплатить спонсор. Один з моїх київських друзів, Юрій Жигун, очолював уже в 1992 році власну фірму, яка мала банківський рахунок і всі інші необхідні атрибути. Отож, ця фірма перерахувала потрібну суму на рахунок «Українського письменника», і наклад книги незабаром було віддруковано в Одесі. Грошей на транспортування тисячі примірників «Alter Ego» не було передбачено у кошторисі. Тому довелося мені самому вирушити за своєю книгою в місто-герой Одесу. Це було за тиждень до Нового 1994-го року. Я мав зі собою дві достатньо об’ємні валізи і один туристичний наплечник. Мені здавалося, що наклад поетичної збірки на сто і кілька сторінок у м’якій обкладинці мав би важити не більше, ніж кількадесят кілограмів. Та вантаж перевалив за тодішню вагу мого тіла. Я ледве дотягнув свої пакунки від друкарні до найближчої тролейбусної зупинки, ризикуючи надірватися на власній поезії. На вокзалі здав більшу частину вантажу до камери схову, а з меншою частиною подався шукати якесь поштове відділення з метою відправити свої розтиражовані інтелектуальні одкровення самому собі поштою. Ціни за пересилку були смішні – за такими цінами можна було відіслати і весь наклад, заощадивши половину суми, витраченої на залізничні квитки. Та в друкарні не було відповідної служби. Так я суттєво зменшив навантаження на свої філологічні м’язи. У Львові на пероні мене чекав мій брат Сашко, з яким ми без зайвого ризику для здоров’я дотарабанили скарб додому. Почалася морока з розповсюдженням, але це вже цілком інша історія. Паралельно в Івано-Франківську стараннями Юрія Андруховича готувалася до друку моя наступна книга – «Розмова зі слугою». Макет її було виготовлено у Львові на базі газети «Post-Поступ» (що, до речі, ніяким чином не зазначено у книзі – отож, тут якнайдоречніше скласти дяку тим скромним особам, які вирішили не оприлюднювати свої імена, та без яких «Розмова зі слугою» побачила б світ значно пізніше). «Розмова зі слугою» імітує зшиток паперу, куди любовно вписано вірші і вмальовано рисунки. Тому там немає нумерації сторінок і змісту. За друк цієї дивної книги, загальний наклад якої становив одну тисячу триста примірників, я радо виклав редакції часопису «Перевал» грошики уже зі своєї кишені. Ота сума теж була сміховинно малою як на теперішні часи – сотня «паперів». Наклад я забирав з Івано-Франківська частинами і сам же і залагоджував потрапляння «Розмови…» у книжкові крамниці. Книга вийшла навесні 1994 року (хоча у ній самій зазначено попередній рік). Собівартість кожного примірника як «Розмови…», так і «Alter Ego» дорівнювала приблизно десяти центам. У крамницях вони коштували близько половини долара, і тоді це були досить дорогі видання (одна п’ятнадцята зарплати). За два наступні роки шанувальники віршованого слова викупили ці поліграфічні дива, залагодивши мені в такий спосіб ще й непоганий гонорар. Я на власному досвіді переконався у прибутковості (тьху-тьху-тьху!) своєї писанини, незважаючи на всі скрутні економічні умови, а може, і саме завдяки їм. Це додало ентузіазму й азарту. 1995-й був роком двох книжкових бубабістських проектів – «Бу-Ба-Бу. Т. в. о./…/ри» та «Крайслер Імперіал». Якщо вірити львівському видавництву «Каменяр», «Т. в. о./…/ри» вийшли накладом дві тисячі примірників. «Крайслер…» (шосте число неперіодичного альтернативного часопису «Четвер») мав наклад п’ятсот примірників. До фінансування видання обох цих книг так чи інакше був причетний фонд «Відродження», але грошей на видання особисто я не просив – цим займалася у першому випадку Міжнародна школа україністики, а в другому – редакція журналу «Четвер» у складі Іздрика та Андруховича. Дякую їм за це! Автори отримали замість гонорару відповідну кількість примірників. Два бубабістські збірники виходили не без гальмувань, але – завдяки спільним зусиллям – таки вийшли, були презентовані читачам у багатьох містах України і швидко стали бібліографічною рідкістю. Та інтерес читачів до цих видань ніяк не вплинув на ініціативність видавців. На той час більшість українських видавців – і державних, і т. зв. незалежних – працювала як підрядчики – від замовлення до замовлення, від фінансування до фінансування. Тому навіть рідкісні успіхи на книжковому ринку для них не були сигналом до здійснення повторних видань. Якраз посеред 90-х я зважився на одруження. Світова література усіма можливими хрестоматійними прикладами сигналізувала мені, що шлюбний статус може поставити хрест на моєму ніким і нічим не дозованому раніше натхненні. Та я вирішив обминути усі романтичні моделі і написав книгу про перетворення неодруженого сина людського на одруженого. Ця книга отримала дантівсько-шевченківську назву «Епос про тридцять п’яту хату». Вона вийшла на позичені в батька і в друзів-приятелів гроші у 1999 році у львівському видавництві з багатозначною назвою «Аз-Арт» у кількості п’ятсот примірників. Собівартість одного примірника «Епосу…» дорівнювала приблизно десятьом гривням. Моя зарплата у Львівському відділенні Інституту літератури була десь у п’ятнадцять разів більшою. Співвідношення між ціною поетичної книжки і місячною платнею не змінилося. Борг протягом 2000-го року вдалося погасити. На цьому мої самодіяльні видавничі ініціативи, сподіваюся, припиняться. Як бачите, усі мої книги виходили завдяки сприянню моїх близьких і друзів. Вони були редакторами, спонсорами, терпіли мене і мою писанину, влаштовували презентації моїх видань, пропагували серед своїх знайомих написане мною і т. д. і т. п. Усім їм – глибокий доземний уклін! Вибачте, якщо належно не зумів висловити своєї вдячності раніше. Минуло одинадцять років від часу виходу «Літаючої голови», а як усе змінилося у видавничій справі! Немає ні відповідальних нарад, ні недремного ока цензури, ні внутрішніх рецензій, ні – на жаль – поетичного причащального братства. Хоча воно, напевно ж, періодично воскресатиме. Спокійно і навально прибуває новий час. У цивілізованому суспільстві, що, сподіваюся, буде таки розбудовано в незалежній Україні, кожен повинен займатися своєю справою. Письменник повинен писати те, що вважає за потрібне; видавець повинен видавати те, у що ризикує вкласти свої чи й чужі кошти; книжкова крамниця повинна пропонувати своїм відвідувачам належний вибір на усі їхні смаки… «Літостротон», книгу, в кириличній назві якої є три літери «т» і три літери «о», випускає у світ Видавництво Львівської політехніки – можливо, це знак якогось нового синтезу. Маю надію, що, як і все решта у нашому найдосконалішому з усіх світів світі, ця з’ява є вчасною і доречною. Усі мої попередні книги потрапили, сподіваюся, до прихильних і розумних читачів. Виросло нове покоління. Отже, надруковане раніше для когось виявиться новим. Любителі ж «ніденедрукованого» теж не повинні залишитися розчарованими. Врешті-решт поезія – це один із способів мандрувати крізь потоки часу в усіх можливих напрямках. Хай третє тисячоліття буде для нас часом порозуміння, миру і творчості на славу Божу! Сподіваюся, що поезія у ньому не буде зайвою. Віктор НЕБОРАК 2 квітня 2001 року, Львів